Yuppie Psycho — або як іспанці вдалися в тонку сатиру на сучасну офісну роботу (рецензія)

На перший погляд ця гра виглядає як звичайний інді-жах, але насправді це щось ближче до психологічної сатири, ніж до класичного жаху. Вона не лякає раптовою появою монстрів чи їхнім виглядом, а поступовим відчуттям моторошності, яке накопичується з кожною годиною. Далебі, гра не зовсім страшна — вона радше старанно прикидається нею, хоча насправді розповідає про буденні речі: про офісну роботу та все те, чим вона зазвичай супроводжується. Тут важливо не те, що відбувається на екрані, а те, як гра змушує гравця почуватися в цьому моторошному і неприємному просторі.

🎮 Ігролад — 7/10 ⭐

Усе це працювало б значно гірше, якби ігролад не підтримував це на практиці. Yuppie Psycho (або, як надалі називатиму — YuPy) змушує гравця відчувати себе так само безпорадно і дезорієнтовано, як і головного героя, і досягає цього не лише через сюжет, а й через саму механіку гри. Основу ігроладу складає дослідження офісної будівлі, розв’язання подекуди геть не простих, але цікавих головоломок та постійне уникання небезпеки. Гра рідко дозволяє діяти агресивно — більшість часу ти або ховаєшся, або намагаєшся зрозуміти, як просунутися далі, не привертаючи зайвої уваги ворогів.

Ситуацію ускладнює відсутність автозбережень. У разі смерті гравець ризикує втратити частину прогресу, досягнутого за кілька годин гри. Єдиний спосіб цього уникнути — зберігатися вручну, використовуючи спеціальний предмет. Його кількість обмежена, тож збереження перетворюється на своєрідну азартну гру: чи варто витрачати дорогоцінний ресурс зараз, чи ризикнути прогресом й піти далі. Ця механіка додає балів до напруги і змушує постійно робити важкий вибір від якого залежатиме твоє подальше проходження.

Далебі, у такого підходу є й зворотний бік. Уже після перших годин у грі створюється відчуття певної «задушливості». Деякі головоломки є справді складними й не завжди інтуїтивно зрозумілими, через що пошук їхнього розв’язання може затягуватися надовго, адже тобі доводиться раз за разом блукати одними й тими самими поверхами та кабінетами, перевіряючи кожен закуток і намагаючись не пропустити дрібну, але надважливу деталь, яка і буде вирішенням головоломки.

Попри це, ігролад залишається цілісним і чітко підпорядкованим загальній ідеї. Він не намагається розважати у звичному сенсі, а радше намагається бути черговою алегорією на реальне життя. Адже наше життя не завжди веселе та приємне, воно сповнене тривоги, безсилля та постійної невпевненості у власних діях. Механіки дослідження, обмежених збережень і уникання небезпеки працюють разом і підсилюють головну тему гри — виживання людини в байдужій і навіть ворожій системі.

Себто, ігролад YuPy може здатися повільним і задушливим, але саме завдяки цьому він так добре передає настрій і сенс гри. Це не завжди приємний, проте виважений і продуманий досвід, який дає чітке розуміння, чому гра саме така.

📝 Сюжет — 8/10 ⭐

Саме через такий ігролад гра поступово підводить гравця до свого сюжету. Спершу він подає себе через абсурдні, подекуди навіть комічні ситуації: дивні діалоги, гротескних персонажів і зовсім неочікувані події в межах, здавалося б, звичайного офісу. Усе це легко сприйняти як дивний жарт або химерну фантазію творців. Проте за цією поверхнею поступово відкривається значно глибша алюзія на сучасну офісну роботу — токсичну ієрархію, задушливу бюрократію, свавілля керівництва та повну беззахисність рядових працівників.

Головна ідея історії полягає в зображенні звичайної людини, загнаної в рамки бездушної корпоративної машини під назвою Синтракорп, з якої практично неможливо вирватися. Алюзії на реальне корпоративне життя пронизують гру наскрізь: зелений туман на поверхах офісу легко читається як алюзія на токсичну атмосферу; відділ кадрів, який буквально «облизує» кандидатів; ліфт, що виконує роль ключової ігрової механіки, постає як метафора кар’єрного шляху; і навіть дрібні побічні завдання поступово складаються в єдину картину системи, що перемелює своїх же працівників без жодного жалю.

При цьому гра не читає моралі напряму і не намагається нав’язати єдину правильну інтерпретацію. Натомість вона залишає гравця сам-на-сам із побаченим і пережитим, змушуючи замислитися над тим, наскільки абсурдними можуть бути звичайні робочі будні, до яких ми звикли ставитися як до норми.

У підсумку сюжет YuPy працює одразу на двох рівнях: він одночасно розважає і лякає. Після кінцівки складно просто «відкласти» цю гру вбік, не повертаючись думками до її головної метафори — життя всередині системи, де ти постійно перебуваєш під прицілом чужих очікувань, рішень і правил.

🛋️ Атмосфера — 8/10 ⭐

А тепер про атмосферу — саме вона робить YuPy по-справжньому незабутньою, адже жах тут в’язкий, повільний, чисто психологічний. Найстрашніше навіть не кров на стінах й не трупи, розкидані по коридору. Найстрашніше — це те, як усе це сприймається оточенням як абсолютна буденність. Співробітники далі продовжують свою роботу — буцімто нічого й не сталося. Буцімто десятки їхніх колег не лежать мертвими в сусідніх кабінетах. Система настільки звикла до цього абсурду й жаху, що давно перестала його помічати. І ось у цей момент ти розумієш, що Синтракорп перестає бути вигаданою компанією. Тут токсичність, приниження й повний абсурд давно стали нормою, а люди просто мовчки ковтають і далі працюють. Гра не намагається налякати різко. Вона методично вгризається в свідомість, викликаючи те саме відчуття безсилля, знайоме з реального життя, коли в якийсь момент усвідомлюєш — це надто сильно нагадує те саме середовище, в якому ти живеш і працюєш щодня.

Те, що тримає цю атмосферу й робить її настільки сильною, — це те, як гра виглядає і звучить. Візуально YuPy здається простою й навіть трохи милою. До того ж, вона одразу впізнається як гра, зроблена людьми, які люблять і розуміють піксель-арт у ретро-стилі із 90-х. Але саме в цьому й фішка. Піксель-арт тут працює на контрасті — чим «нормальнішим» здається оточення, тим сильніше б’є по нервам те, що в ньому відбувається.

Натомість музика ж не намагається перетягнути увагу на себе, а працює як невидимий тиск. Вона постійно присутня, створює напруження і не дає розслабитися, навіть коли на екрані нічого страшного не відбувається.

У результаті атмосфера YuPy — це той випадок, коли вона змушує відчувати дискомфорт не тому, що страшно, а тому, що занадто знайомо. І саме в цьому її найбільша сила.

👨‍⚖️ Вердикт ❓

Іспанцям із Baroque Decay вдалося створити щось більше за гру — вони створили пряме дзеркало. У ньому кожен, хто хоч раз почувався безпорадним перед обличчям бюрократії впізнає частинку себе. Так, Yuppie Psycho може дратувати своєю складністю, душити темпом і змушувати годинами блукати одними й тими самими коридорами, але саме в цьому і полягає її чесність. Вона не обіцяє вам легкої роботи, бо виживання в системі, яка бачить у тобі лише ресурс, апріорі не може бути легким.

Цю гру можна назвати дуже сильним та продуманим авторським маніфестом, який влучає точно в ціль, але за умови якщо ти готовий витримати повільний, навіть трохи «душний» темп. Якщо ж хочеш динамічного екшену — краще пройти повз. А якщо хочеш гру, яка після проходження ще довго закарбується в голові — Yuppie Psycho саме те, що треба, адже вона змушує задуматися про власне робоче життя і те, скільки абсурду ми щодня ковтаємо, вважаючи це нормою.

✅ Загальна оцінка — 8/10 🏆

Ця рецензія — моя перша справді серйозна спроба осмисленого тексту про гру. До цього я писав короткі, здебільшого комічні відгуки на один-два речення, радше жарти, ніж повноцінну критику. Цього разу я свідомо вирішив підійти до справи інакше — спробувати розібрати гру глибше. Можливо, текст вийшов подекуди «душним» або надто розлогим, але він чесний.

Якщо цей текст вам до вподоби — буду вдячний за вподобайку та поширення. Це простий, але дієвий спосіб підтримати мене й дати зрозуміти, що такий формат вартий продовження. Ось посилання на Steam-версію рецензії — https://steamcommunity.com/profiles/76561199504218163/recommended/597760/

P. S. АДМІНИ, ДОДАЙТЕ ГРУ НА САЙТ, БУДЬ ЛАСКА!