BLACK - Crysis від світу PlayStation 2

З грою Black я познайомився майже одразу після того, як придбав PlayStation 2, але сталося так, що до повного проходження гри мені знадобилося цілих 17 років (розповім про це трохи згодом).

На той момент гра виглядала справжнім технологічним дивом на платформі PS2 - не просто так я це зазначив у заголовку.
Важко було повірити, що приставка здібна обробляти таку детальну модель зброї, настільки ефектну руйнацію оточення та велику кількість додаткових постефектів. Запускаючи гру, ти цілком поринав у неї — все виглядало й звучало так гармонійно, що відриватися зовсім не хотілося.  

Багато хто починає сперечатися і казати, що в той час (2005й) були ігри з набагато кращим візуалом. Починають наводити приклади у вигляді F.E.A.R., Prey, Quake 4, Call of Duty 2, Battlefield 2 та інші.
З тим, що ці ігри виглядають гарніше важко сперечатися, але, людоньки, ми ж тут кажемо про платформу PlayStation 2!
І давайте я вам нагадаю спецификацію цієї приставки:

ЦП: 294 МГц
ГП: 147 МГц, 4 МБ eDRAM
ОЗП: 32 MB RDRAM

А тепер знайдіть мені гру на ПК з таким рівнем графіки, котра працювала б на такому залізі?! Отож бо і воно.

Саме в цих межах Black виглядає як втілення «бездоганної картинки» — великі непорожні локації, деталізовані декорації, реалістична постобробка і звукова постановка — все це при мізерних апаратних ресурсах.  

Якщо ж, все ж, спробувати знайти на ПК ігри, які реально працювали б на рівні PS2 «заліза» — ви отримаєте список класики на кшталт Quake / Quake II, Duke Nukem 3D або Half-Life 1. Нагадаю вам, що перші ігри зі списку виходили навіть на першому поколінні PlayStation, а от Half-Life 1 теж є у бібліотеці PS2 і це поліпшене видання гри відносно ПК-версії!

Black — це магія й майстерність оптимізації під жорсткі ліміти, і саме тому порівняння з «PC-гігантами» того часу є несправедливим і безпідставним!

То що таке Black?

Black — це ініціатива студії Criterion Games: «зробити для шутерів те, що Burnout зробив для гонок».
Ідея полягала в тому, щоб взяти чисту, шалено емоційну й динамічну картинку, де кожна сцена відчувається як кіно. Розробники хотіли, щоб гра зачіпляла гравця не лише графікою, а й звуком пострілів, вагою зброї, вибухами й руйнуваннями — так, ніби PlayStation 2 стрибнула вище власних можливостей.
І розкрию вам секрет - їм це вдалося!

Команда багато експериментувала: робили прототипи, відкидали невдалі ідеї і шліфували саме відчуття бою. Рівні проектувалися як серія «кіношних сцен» — кожна місія має свою постановку і свій кульмінаційний момент. Це не гра про складну сюжетну оповідь, це гра про відчуття — про те, як виглядає і звучить справжній штурм.

Розробникам довелося добре подумати, як досягти приголомшливої картинки й руйнувань на платформі з обмеженими можливостями. Вони вчилися «махлювати» в хорошому сенсі: приймали низку рішень, які дозволили відтворити на екрані справжній хаос вибухів, руйнації будівель, диму та іскор.
З екрана все виглядає так, наче гру обробляє не залізо PS2, а потужний ПК того часу — в результаті створювалося враження, що все дійсно розлітається на друзки, хоча насправді це всього лише правильне поєднання хитрих візуальних прийомів.

Особлива увага була приділена зброї. Таких детально промодельованих стволів на PlayStation 2 ви навряд чи де ще побачите. Вся зброя відповідає своїм реальним прототипам, і кожен ствол має свою «родзинку» у вигляді окремої анімації. Саме зброя в цій грі має ключове значення — можна сказати, це один із головних «героїв».
Розробники навіть жартували, що розробили новий жанр «gun-porn» =)

Про звук

А щоб арсенал заграв по-справжньому, розробники довго працювали зі звукорежисерами: записували реальні звуки пострілів і заряджання, шукали кінематографічні рішення, нашаровували звукові шари, щоб кожен постріл звучав «важко» й глибоко — ніби справді мав вагу. Вони прагнули такої подачі, щоб у тиші після залпу залишалося резонансне відчуття — і саме це створювало знаменитий «імпакт», за який Black і полюбили. У поєднанні з детальною візуальною подачею зброї відчуття вистрілу ставало майже тактильним.

Цікавим рішенням було взяти звук з деяких відомих бойовиків!
Так, наприклад, звук Uzi взятий з фільму "Правдива брехня" (True Lies) зі Шварценеггером, звучання MP5 відсилає до "Міцного горішка" (Die Hard) із Брюсом Віллісом, пістолет звучить як кіношний варіант Джека Бауера з серіалу "24 години" (24)

Чому саме з фільмів? Розробники свідомо робили гру «кіношною» і хотіли, щоб звук зброї передавав саме те кінематографічне відчуття — глибокий, «важкий» постріл, який одразу читається гравцем. Тому вони не тільки брали окремі звукові зразки з кіно/телебачення, але й шарували їх, підганяли під сцену та застосовували прийом, який Criterion називали «хор гармат» (choir of guns): кожному стрільцю/джерелу звуку присвоювалися різні «голоси», щоб загальна стрілецька суміш звучала як гармонія, а не як каша однакових семплів. Це робилося саме для того, щоб бойові сцени не пішли у звуковий хаос.

Про сюжет

Ви — Джек Келлер, боєць спецпідрозділу, якого допитують про операції проти терористичної організації Seventh Wave. Події розгортаються в серії місій на пострадянському просторі: штурми, диверсії, руйнування ключових об’єктів та інше; фінал натякає, що Келлера використовують і надалі.

Історія в Black має радше супровідний характер — на неї не роблять великого акценту, вона служить логічним зв’язком між місіями. Розробники самі кажуть, що спочатку важливішими були геймплей і постановка сцен; сюжет з’явився як доповнення, щоб надати місіям контекст, але не тягнув за собою складних механік або глибоких виборів.  

Реакція преси та гравців

Більшість хвалила презентацію: графіку, звук, «вагу» пострілів, деталі зброї, вибухи й кінематографічну подачу — усе це виглядало для PlayStation 2 справді особливо.
З іншого боку, критикували коротку тривалість кампанії, брак мультиплеєру та іноді передбачувану поведінку ворогів.
Black запам’ятали як гру, яка зробила ставку на емоційний накал і презентацію — і саме за це її ставлять у приклад того, «як треба подавати зброю в грі».  

Підсумок

Black — це історія про команду, яка вирішила сфокусуватися не на всьому підряд, а на одній сильній ідеї: створити шутер, який б’є по емоціях, котрі ти оримуєш доки трошиш все підряд.
Вони пожертвували деякими звичними елементами, зате домоглися того самого «вагового» ефекту, який і сьогодні змушує згадувати цю гру з повагою.
Шутер навіть і зараз відчувається та грається дуже круто й жваво!  

Моя єдина, але дуже вагома негативна ремарка — вибір керування тільки через геймпад.

Саме це завадило мені пройти гру на оригінальній консолі: у фінальних етапах мені бракувало швидкого маневрування, бо камера тут дуже «в’язка» й повільно відгукувалася. От якби розробники додали можливість керування мишкою й клавіатурою, це була б зовсім інша справа. Тим паче в епоху PS2 кількість шутерів із такою опцією значно зросла порівняно з PS1, і не треба було купувати спеціальні девайси — до USB-роз’ємів можна було під’єднати будь-яку клавіатуру та мишу.

Зараз у проходженні дуже допомагає емулятор і сумісний з грою «Mouse Injector». Саме через повільну розробку та вдосконалення PCSX2 я так довго йшов до повного проходження гри: приставку я продав, не пройшовши BLACK тоді, а еволюція емулятора зайняла надто багато часу.

Коли лише я дізнався про PCSX2, то цей емулятор був тільки на початку своєї розробки, а тому сумісність та продуктивність багатьох ігор бажала кращого.
Через кілька років я спробував ще раз і тоді гра йшла плюс/мінус добре, АЛЕ були присутні візуальні артефакти.

Лише тепер усе працює практично ідеально — немає графічних артефактів, продуктивність добра, а керування мишею зручне. До тогож зараз можна накинути HD-текстури (тутешні скріни та відео без HD-текстур) та увімкнути 60fps замість стандартних 30.

А тому, якщо ви ще не проходили BLACK, то зараз саме час надолужити цей ігровий пробіл — це досвід, який вартий вашої уваги!
 
Нижче відео проходження першого рівня через емулятор: