Call of Duty: Finest Hour [Ретроогляд ексклюзивної PS2 гри]
Перша місія — і одразу великі проблеми.
Ворогів багато, здоров’я — мало, керування відчувається важким. Автоаім працює тільки у зачаточній формі (хоча мені здалося, що зовсім не працює). Все це приносить зовсім небагато задоволення.
[І дуже раджу НЕ грати на важкій складності!]
Я з власної дурості вибрав «Hard» і відразу пошкодував: на «харді» ви можете носити лише дві аптечки, а вороги «всмоктують» кулі як поролонові губки воду — навіть постріл у голову нерідко лишає їх у бою. І що гірше: у вже створеному профілі змінити складність неможливо, тож якщо підходите до «харду» без оглядки — будьте готові починати рівні з нуля знову і знову. Також декілька разів було помічено те, що не завжди спрацьовували скрипти — бува, що ти вже «захопив» якийсь клаптик землі, а вороги у точці спавну продовжують нескінченно з'являтися!
Друга місія. «Наша пісня гарна й нова — починаймо її знову!»
Потрібно захопити головний бункер на висоті. Щоб до нього дістатися, доведеться знешкодити три кулеметні доти на шляху.
Поки ви цим займаєтеся, гра надсилає на вас нескінченну орду німців. І під «нескінченною» я маю на увазі буквально те, що вони не закінчуються! Якщо спробувати спочатку всіх перестріляти, то можна стояти на одному місці вічність і так нікуди й не потрапити. Тому треба просто йти вперед і сподіватися, що після останнього відстрілу ворогів у вас з’явиться хоча б кілька секунд, щоб добігти до потрібного дота.
І тут ми підходимо до головної проблеми гри — це чекпоінти.
Вони розташовані дуже далеко один від одного або їх взагалі немає, тому якщо вас вбили перед самим кінцем рівня через те, що закінчилися набої і ви перезаряджаєтесь, або вам просто прилетіло у спину (а це трапляється дуже часто), — ласкаво просимо на самий початок рівня! На щастя, на емуляторі є «save‑state» і можна самому регулювати чекпоінти, а на оригінальній «плойці» це був справжній біль, без жодних заперечень.
Ще нагадаю: здоров’я тут не регенерується, і постійно потрібно лікуватися. А аптечок зовсім мало. До того ж автоаім у вас кепський, зате вороги — надзвичайно влучні.
І ні, це не я відвик від «старої школи»! Нещодавно перепроходив перші дві частини Medal of Honor на PlayStation One (може згодом теж зроблю на них огляди) — там також були старі-добрі аптечки, а керування ще навіть не наблизилося до сучасного стандарту. Але жодних проблем із чекпоінтами, лікуванням чи управлянням не було!
Тож усе це — просто недолуга реалізація механік у Finest Hour.
Третя місія. Нам потрібно пробратися до фабрики через підземні тунелі. Тут нам нарешті дають спокійно та вдумливо пограти. Після попереднього рівня ця місія прямо радує, хоча нічого особливого з себе не являє.
Але тільки-но ми добираємося до фабрики — як у розробників закінчується натхнення.
Адже нове завдання — відстрілювати хвилі ворогів з однієї точки протягом п’яти хвилин. Аж дух перехоплює, як це «цікаво»...
Після того як на цій фабриці вам підготували танк, потрібно взяти його під управління і рушати далі.
Спочатку це навіть прикольно, бо попередня хвиля ворогів уже стояла поперек горла. Але потім з’ясовується, що танкових місій буде чотири поспіль. Реально — одна за одною.
Можна було б іще довго розповідати про проходження, але, думаю, загалом усе зрозуміло. Впевнено скажу, що перша консольна частина Call of Duty стала саме тим «першим млинцем, що завжди комом»! Якщо й грати в Finest Hour — то лише затятим фанатам серії або ж зайти на одну–дві місії, щоб глянути, «як це було».
