Пости Fray

Грав вже після купи патчів і чув, що гру непогано так доробили з часу її релізу.
Тим не менш, до Dying Light 2 питання в мене є.

По-перше - сюжет тут якийсь, скажимо так, дивний. Часто можна не зрозуміти що взагалі коїться бо тобі кажуть одне, а на екрані коїться зовсім інше! То нам кажуть, що на телевежі відбулось щось неймовірно погане і що туди просто неможливо дістатися, що така місія дорівнює самогубству для кожного, але коли ми туди потрапляємо, то нас там наздоганяють сюжетні персонажі і відбувається це просто моментально - ось ти виконав квесть і нпс вже тут як тут.
Як? Коли він встиг? Чому до цього моменту ніхто цього не зробив, якщо це, як виявляється, вже не так і складно?! Питання...  

Всім привіт!
Продовжуємо досліджувати перлини старого ігропрому, які можуть бути невідомі сучасному гравцю.
Спочатку хотів написати про Killzone, але ця гра перехопила мою увагу...

Цього разу на задвірках інтернету я натрапив на гру Urban Chaos: Riot Response — цікава вона тим, що це перший проєкт відомої зараз студії Rocksteady, тих самих розробників, що потім зробили славетну серію ігор про Бетмена.

З 🎃Хелловіном🎃 вас, друзі!
На честь такого 👻таємничого та потойбічного👻 свята вирішив написати огляд про нацистських окультистів 😉

Return to Castle Wolfenstein — як багато приємних спогадів викликає це словосполучення!
Миттєво згадаються темні та сирі закутки підземель, відкриті простори під ясним місяцем, блискучі металеві стіни таємних нацистських лабораторій під керівництвом доктора Зі, лязгіт великих убер-солдатів, електричне дзинчання кіборгів-лоперів і, звісно, блискучий латекс сексуальних елітних стражниць... міг би сказати я, якби проходив гру в 2001-му. 😅

Здоровеньки були!

Мені спала на думку ідея ближче познайомити вас з емулятором PlayStation 2 — PCSX2.
Я часто розповідаю про нього й рекомендую проходити деякі ігри саме через цей емулятор, але нещодавно усвідомив: поріг входження в світ емуляції далеко не такий низький, як здається.

З грою Black я познайомився майже одразу після того, як придбав PlayStation 2, але сталося так, що до повного проходження гри мені знадобилося цілих 17 років (розповім про це трохи згодом).

На той момент гра виглядала справжнім технологічним дивом на платформі PS2 - не просто так я це зазначив у заголовку.
Важко було повірити, що приставка здібна обробляти таку детальну модель зброї, настільки ефектну руйнацію оточення та велику кількість додаткових постефектів. Запускаючи гру, ти цілком поринав у неї — все виглядало й звучало так гармонійно, що відриватися зовсім не хотілося.  

Багато хто починає сперечатися і казати, що в той час (2005й) були ігри з набагато кращим візуалом. Починають наводити приклади у вигляді F.E.A.R., Prey, Quake 4, Call of Duty 2, Battlefield 2 та інші.
З тим, що ці ігри виглядають гарніше важко сперечатися, але, людоньки, ми ж тут кажемо про платформу PlayStation 2!
І давайте я вам нагадаю спецификацію цієї приставки:

Як ви всі знаєте (а якщо не знаєте, то зараз дізнаєтесь) - з 14го жовтня 2025 Microsoft закінчила підтримку своєї Windows 10.
Це означає кінець випуску оновлень для системи безпеки та подальше припинення підтримки оновлень внутрішніх програм.

До цього моменту було відомо, що на розширену підтримку Windows 10 за окрему плату можуть розраховувати корпоративні клієнти, але сьогодні я побачив на своїй панелі керування нове повідомлення про оновлення, що мене трохи здивувало.
Виявляється, що простим користувачам тем можливо відстрочити неминучий перехід на Windows 11 ще на один рік (до 13 жовтня 2026 року) і зробити це можна зі сторінки налаштувань "Оновлення та захист"

Невідомо, чому так трапляється, але культова серія Deus Ex завжди не виправдовувала очікувань видавництва щодо прибутків.
Багатьом людям подобаються ігри Deus Ex — сетинг, імерсивність, сюжет — але продажі залишаються невисокими.

Спершу треба сказати, що стратегії — це зовсім не моє, і я зазвичай в них не граю, АЛЕ DUNE стоїть окремо — і ось чому.

Колись давно в мене була приставка SEGA Mega Drive, і в ті часи знайти конкретні картриджі було дуже важко — практично неможливо. Тому я та інші дітлахи раділи всьому, що бачили в крамницях, кіосках чи у друзів: кожна гра — це свято!

MediEvil для мене — не просто гра, це культурний феномен, який зробив із мене геймера.
Усе починалося з малого: мені було десь шість років, і до нас потрапила «Денді». Цей 8-бітний клон NES мій дядько приніс на вихідні. До приставки додавалося кілька картриджів, і найпримітнішою виявилася гра про Черепашок-ніндзя.

Не пам’ятаю, яка це була частина, але добре пригадую: ми грали всі вихідні, вночі включно, а коли приставку треба було повертати, у мене й у дядька були страшенно болючі мозолі на великих пальцях — джойстики на «Денді» були не дуже зручні, м'яко кажучі. Та тоді на це ніхто особливо не зважав.

Це не стільки огляд гри, скільки історія про креативну роботу над оптимізацією в умовах жорстких обмежень.

Усі знають Quake II від id Software — неймовірно крутий шутер свого часу, який і досі на слуху завдяки численним сорс-портам, модифікаціям і нещодавньому перевиданню.
Але чи знаєте ви, що на PlayStation One теж вийшов свій порт гри — і чомусь він не потрапив у перевидання, хоча фанати дуже просили про це?

Гра безперечно може сподобатися фанатам «ALIENS», проте, якщо дивитися на неї окремо від назви, ми отримаємо типовий кооператив із концепцією Left 4 Dead.

Гра складається з декількох кампаній, а кампанії поділені на кілька глав.
Суть геймплею зводиться до того, що вам потрібно бігти від точки «А» до точки «Б» і по дорозі відбиватися від орд чужопланетних істот.

Є невеликі арени, де потрібно певний час стояти в обороні, а по закінчені глави ви отримаєте досвід та кредити, завдяки яким можна прокачувати свого героя та його зброю, але все це ми вже бачили, наприклад, у World War Z чи Zombie Army 4.

Останнім часом я підсів на ігри для першої PlayStation, які оминули мене в дитинстві. Після проходження Alien: Resurrection я знову пішов шукати щось цікаве і натрапив на C-12: Final Resistance.

Ця гра примусила мене звернути на себе увагу тим, що стала останнім ексклюзивом SONY власного видання і вийшла від внутрішньої студії SCE Studio Cambridge, яка раніше розробила для PS One обидві частини MediEvil — мої улюблені ігри на цій платформі.

Після проходження NFS: High Stakes я пішов завантажувати NFS 3: Hot Pursuit, але поки шукав потрібний мені образ, натрапив на гру за четвертою частиною серії фільмів про Чужих. Оскільки я палкий фанат цієї франшизи, пройти повз просто не зміг; тим паче, що до цього я в Alien: Resurrection не грав.

Я знав, що по Чужим на PS1 виходила Alien Trilogy, але проходити її особливого бажання не було через те, що це був типовий клон першого DOOM. Тут же був інший випадок. Гра зроблена у повноцінному 3D та обіцяла іммерсивний досвід — виглядало заманливо, і я її завантажив.

Оскільки з серією Test Drive на PS1 ми закінчили, можна повернутися до Need for Speed.
На старенькій консолі Sony першою для мене NFS стала Porsche Unleashed, але зараз не про неї.

Сьогодні поговоримо про NFS: High Stakes. Чому саме про неї, а не про NFS 1/2 чи легендарну NFS 3: Hot Pursuit? Тому що я доволі часто чув не дуже хороші відгуки про High Stakes. Її постійно порівнюють із Hot Pursuit і кажуть, що ця гра не привнесла нічого нового, виглядає так само, як третя частина, що фізика автомобілів змінилася і гравці на це не очікували тощо.

Після проходження Test Drive 6  та Test Drive: The Brotherhood of Speed  я вирішив допройти всі частини серії, які вийшли в епоху PlayStation One — інакше виходив якийсь неповноцінний досвід: не зрозуміло, як саме серія увірвалася на PlayStation і чи встигла еволюціонувати за час свого життя на цій платформі.

Цього разу — огляд «2 в 1»: розглянемо Test Drive 4 і Test Drive 5, а також трохи повернемося до TD6.

Після того, як довелося згадати про Test Drive 6, мені стало цікаво, що ж далі відбувалося з цією серією ігор.
Так я натрапив на цю гру — це буквально наступна частина франшизи, і цікаве в ній те, що це перша гра серії на новому поколінні консолей. Що ж тут змінилося і чи стала гра кращою?
Давайте розбиратися...

Цей огляд з'явився на світ завдяки Vlados’у, який згадав у Steam про старі саундтреки до гонок.
Саундтрек тут дійсно дуже крутий, і, прослухавши цей треклист, мені захотілося освіжити пам’ять та подивитися, як воно виглядає та грається зараз, адже цю гру я теж мав у дитинстві на PlayStation One.

Тоді я в неї грав, але щоб повністю пройти — в мене бракувало ні нервів, ні скілу, ні розуміння, що конкретно від мене хочуть!

Need for Speed: ProStreet стала великою несподіванкою для шанувальників серії. Багато хто не міг збагнути, як та сама франшиза, що завжди славилася бунтарським духом, раптом опинилася у рамках закритих офіційно ліцензованих перегонів.

Гравці лютували й не хотіли миритися з тим, що знайомі й улюблені правила були поламані. Як так сталося, що прибрали копів, прибрали трафік з доріг і взагалі викреслили відкритий світ? Як?!

Need for Speed: Undercover — коли всі старання пішли в… нікуди

Є ігри, які не потребують довгих вступів — Need for Speed: Undercover саме з таких, але відома вона не тому що стала мега-крутим проєктом і завоювала безліч фанатів, а тому що смачно вдарила обличчям у багнюку!

В загальних рисах — це темний екшн‑хорор у стилі Resident Evil, але в космосі, із фокусом на напружену атмосферу та потвор.
Уявіть собі особняк Спенсера в космічній в'язниці — приблизно так виглядає гра.

Сьогодні на огляді культова частина NFS — нарешті я, у своєму марафоні ретро-перепроходження, дістався і до неї!
Було дуже цікаво подивитися на гру через 20 років після її виходу і зробити якісь нові для себе висновки.
Є й трохи інформації (як позитивної так і не дуже), котрою я хотів би поділитися і з вами!

Мабуть ви вже бачили мої недавні огляди на Underground та Underground 2 (а якщо ні — подивіться, може зацікавить). І оскільки я проходив ці ігри одну за одною, мені було простіше їх порівнювати й оцінювати не лише через призму ностальгії.

Split Fiction за своєю суттю — та сама It Takes Two, але зроблена за правилами, коли сиквел (хоча гра ним і не є) повторює оригінал, проте виглядає більш соковитим, стильним і яскравим. Розробники взяли все те, що так подобалось гравцям у попередній грі, та помножили на два.

Тут ви знайдете ще більше відсилань до поп-культури, більше різноманіття в ігрових жанрах і більше ігрового часу — за рахунок того, що міні-ігри перетворилися на окремі міні-рівні-оповіді.

It Takes Two — неймовірний проєкт, у який має зіграти кожен, хто любить ігри, цінує сюжет, вміє пропускати через себе емоції й співпереживати, а також любить веселощі й балачки в колі друзів.

Це гра з великої букви — у яку занурюєшся цілком і повністю.

A Way Out — це гра студії Hazelight, яка надала досвід, якого я раніше ніколи не мав.

Хто не знає, трохи поясню: Hazelight роблять ігри, для яких потрібні одразу двоє гравців. Це не гра з опціональним коопом — без напарника ви просто не зможете пограти (взагалі ніяк).
Два гравці — це зобов’язання. Грати вдвох можна як онлайн (по мережі), так і локально за одним ПК (клавіатура + геймпад або геймпад + геймпад).

Після несподіваного проходження першої частини (NFS:U) повернувся до Underground 2 і тепер можу порівняти ці ігри, як то кажуть, «по гарячих слідах».