C-12: Final Resistance — останній ексклюзив SONY на PS One

Останнім часом я підсів на ігри для першої PlayStation, які оминули мене в дитинстві. Після проходження Alien: Resurrection я знову пішов шукати щось цікаве і натрапив на C-12: Final Resistance.

Ця гра примусила мене звернути на себе увагу тим, що стала останнім ексклюзивом SONY власного видання і вийшла від внутрішньої студії SCE Studio Cambridge, яка раніше розробила для PS One обидві частини MediEvil — мої улюблені ігри на цій платформі.

Чому гру для PS One зробили так пізно?

SCE Cambridge працювала над C-12 у період (2001–2002), коли ринок уже переключався на PlayStation 2, і гра фактично вийшла як один із останніх «великофірмових» релізів SCE для оригінальної PlayStation.

Мотиви випуску в кінці життєвого циклу консолі доволі благородні — це своєрідне «прощання» з величезною базою гравців перед повним переходом розробників на PS2.

Для SONY це була майже безболісна розробка завдяки використанню наявних інструментів та рушія від MediEvil 2: залишалося створити кілька нових моделей і текстур під новий сетинг.

Ідея, сетинг та механіки

C-12 — типовий для епохи action у жанрі third-person із lock-on механікою.
Сетинг нагадує всесвіт Термінатора: руїни міста, поламана й згоріла техніка, сліди тривалих боїв — чіткий sci-fi мотив із атмосферою опору проти загарбників.

Сюжетна ідея проста: прибульці «збирають» вуглець планети (назва C-12 натякає на ізотоп вуглецю) і підкорюють людей шляхом кібернетичних операцій — захоплених членів опору перетворюють на керованих кіборгів. Горстка вижилих намагається чинити спротив і врятувати тих, кого ще можна.

Візуал і звук

На тлі обмежень PS1 гра виглядає доволі добре — освітлення, дизайн рівнів і загальна подача заслуговують на схвальний відгук. Все виглядає цілісно й не вибивається з атмосфери.
Звуковий супровід не «зірковий», але виконує свою задачу: музика і ефекти підкреслюють візуальний стиль та атмосферу.

Сюжет і персонажі

Сюжет досить банальний — граємо за «крутого солдата», який добровільно піддався модифікаціям заради виконання завдань командування: порятунок полонених, захист бази опору, диверсії в тилу ворога, рятування важливого вченого (який, звісно, виявляється й привабливою жінкою) тощо. Такі кліше використовують вже давно, але вони працюють — сюжет сприймається нормально і не відволікає від геймплею.

Єдиний дивний момент — відсутність ясного фіналу. Хоча ми і ліквідуємо головного антагоніста, гра не створює відчуття остаточної перемоги: у кінці персонажі сідають у транспортний літак, і гравцю дають зрозуміти, що частина завдань ще не завершена.
Можливо, розробники залишили собі лазівку для сиквела на PS2, але, наскільки мені відомо, продовження так і не вийшло.

Проблеми з управлінням і камерою

Найслабша сторона гри — управління і камера. Попри підтримку правого стіка для контролю камери, реалізація незручна: камера постійно відцентровується, її кут мало нахилений відносно горизонту, а тому огляд обмежений.

Є режим прицілювання від першої особи, але він зроблений не ідеально: у пізніших епізодах доводиться часто ним користуватися, що лише підкреслює недоліки, але ігнорувати цей режим неможливо — лише він дозволяє влучати ворогам у голову й одразу їх усувати.

Проблема в тому, що в режимі прицілювання управління інвертоване, і змінити це не можна; до того ж рух прицілу стає надто різким, тому сфокусуватися на потрібній точці буває важко.

Враження критиків та гравців на момент релізу

Рецензії того періоду відзначали сильні сторони — атмосферу, графіку й саунддизайн — але одночасно критикували гру за проблеми з камерою, певну монотонність і запозичення ігрових механік у Syphon Filter.

Тим не менш C-12: Final Resistance — міцний «середній клас»: її досі цікаво пройти не тільки як музейний експонат, а й як гру, яка приносить задоволення. Проходження займає близько восьми годин, тож проблеми з керуванням не встигають суттєво зіпсувати враження.

Короткий висновок

Видно, що проєкт тримався на відносно невеликому бюджеті і не вимагав величезних ресурсів. Проте сам факт випуску фірмового ексклюзиву наприкінці життя платформи — приємний жест від SONY.
Не кожна компанія так дбає про свою базу гравців при переході на нове покоління!